Світлана Пасічна - полтавська художниця, яка вражає світ

Світлана Пасічна - полтавська художниця, яка вражає світ
Світлана Пасічна – людина знана і шанована у мистецьких колах. Шанована завдяки своєму яскравому таланту , а ще завдяки тому, що вона перебуває у постійному русі і самовдосконалюється. Художня кераміка, живопис, графіка, моделювання та пошиття одягу, дизайн, ландшафтний дизайн, фотографія – у всих цих напрямах мистецтва вона пробує свої сили. Мистецька мова художниці багатобарвна, розмаїта, інколи несподівана за матеріалами і техніками виконання, збагачена національним колоритом. Пані Світлана – учасниця найповажніших фестивалів, конкурсів і форумів, що проходили у різних куточках світу. Там вона була нагороджена найпрестижнішими преміями – Золотою медаллю Президента Італії у 1989 р. та «Гран-прі» у 1991 р на Міжнародному бієнале художньої кераміки у Італії, «Золотою медаллю» у 1994 р. на 14 Міжнародному бієнале художньої кераміки у Франції. Але шлях до цих перемог для неї був тернистим і зовсім не легким. Пробити свій шлях у мистецтві не просто. Втім, одного разу обравши його , вона вперто йшла вперед: « - Я сама часто думала – чому художники обирають той чи інший фах? Можна ж аквареллю займатися. Це своя така от специфіка. І у мене такі висновки, я не знаю, правильні вони чи ні – але кераміка вона сама обирає. Керамікою можна займатися у двох випадках. Коли ти родився у родині гончара. І кераміка, гончарство тебе обрали по факту твого народження. І другий шлях. Коли ти ідеш, і сам не знаєш, чого ти там. Займаєшся малюнком, живописом і ти ще не думаєш, що будеш займатися саме керамікою. Але кераміка – це такий не простий матеріал, кераміка пов’язана із землею, дуже складний матеріал, не простий. І саме кераміка тебе обирає. І тому я знаю, що коли художник займається керамікою, то він вже обраний цим матеріалом. Світлана Пасічна переїхала до Полтави, тут вона навчалася у школі – спочатку загальноосвітній, згодом ще й художній, куди її привели батьки, побачивши любов доньки до малювання. « Я малювала постійно, скрізь і всюди» - згадує пані Світлана і додає, що батьки підтримували її і розвивали здібності: « - Те, що я увесь час малювала, це і в школі бачили, і батьки бачили. Якраз у Полтаві будували порцеляновий завод. І там потрібні були малювальниці. Дізналися, що у Миргороді є керамічний технікум. І таким чином поступила на навчання у керамічний технікум. Я дуже вдячна тому часу і тим людям, які викладали. Вони не тільки дали знання мені у таких сферах специфічних. Але і дали впевненість у своїх силах. Отримала я таку спеціальність гарну. Але зрозуміла, що мистецтво це така річ складна. І що все таки, я ще дуже мало знаю. Мені хотілося більшого. Коли ходиш по музеях, коли бачиш мистецтво інших часів, його досконалість , розумієш, що тобі треба вчитися і розвиватися є куди. У нас була практика у Санкт - Петербузі. Ми ходили по музеях…Ермітаж, і саме тоді я почула вперше про свою майбутню академію. І коли я побачила цю будівлю, яка сама вже є музеєм, я зрозуміла – маю докласти всіх зусиль, аби навчатися тут. Однак, що б вступити у омріяний ВИШ, Світлані довелося чимало працювати – опановувати нові техніки і стилі, ходити на численні курси і підготовчі лекції. А ще – заробляти на шматок хліба , адже вона була одна у величезному чужому Санкт – Петербурзі, без друзів, рідних та знайомих. До училища вступала тричі. І жодного разу, після чергової невдачі не опускала рук. Навпаки, ще впертіше і затятіше бралася до навчання. « Мене загартували ті роки» - говорить Світлана . І додає : « Можливо, як би мені все давалося легко від самого початку, я б не стала тим, ким є». Роки навчання у академії – найдорожчі для неї, безцінний досвід, до якого вона постійно повертається у думках. Після закінчення навчання її направили працювати у столицю Молдови – місто Кишинів. Вона дуже довго жила на дві країни, Кишинів став для неї рідним і дорогим, але потім розвалився Радянський Союз, у Молдові починається війна, і Світлана вирішує повернутися до рідної Полтави, де живе і понині. Виїздить хіба що ненадовго – на мистецькі заходи. Коли «залізна завіса» перестала існувати, і українські митці почали представляти свої доробки на міжнародному рівні , вона побувала у найекзотичніших куточках світу . Доленосною стала її поїздка до славетної Арт резиденції « Мак дауелл»в Америці . Це заклад, створений спеціально для митців різного профілю, на величезній території збудовані помешкання, у яких вони працюють протягом кількох місяців, і потім влаштовують своєрідний звіт: « - Якось у бібліотеці я знайшла літературу про арт резиденції в Америці. Там мови прийому були дуже складні. Треба підготувати було резюме, рекомендації. І вислати, що б на конкурсній основі тебе відібрали. Я вже було і забула про це. І раптом приходить запрошення з резиденції у штаті Нью Гемпшир. Це одна із найстаріших, класична арт резиденція . Я маю туди приїхати, я провела там два місяці. Знаєте, це настільки цінний досвід! Там я займалася аквареллю. Там не було кераміки. Але той досвід. Який я там отримала – він колосальне значення для мене мав. І він безцінний. Там були композитори , письменники, художники. Іноземців у них дуже невеличкий процент. І те. Що я туди попала туди – це везіння таке. Це доля така щаслива! Пані Світлана приїхала з США з новими враженнями , і водночас, з болем у серці за наших, вітчизняних, колег по цеху, яким держава, на жаль, не може створити таких умов. Своїми міркуваннями вона поділилася під час зустрічі з колегами з Опішні: " - В Україні був час, коли позакривалися всі заводи, які допомагали творити художникам. І всі про це розмовляли. Я згадала про свій досвід, встала і сказала – що кожна країна дбає про своїх творчих людей. А от у нашій країні немає жодної арт резиденції. Це може бути державна структура. Це може бути допомога спонсорів. У Маккдаввел Каверні все було побудовано на спонсорах. Та територія – колосальна. Аж 450 акрів. На той момент, коли я там була, там було 42 будівлі, отакі будиночки, які побудували спонсори. І ще інші будувалися і будувалися. При чому . самі ж спонсори обирали. Яка буде архітектура, вони вкладали кошти, вони давали назву їй і це була вже меморіальна будівля. І там була записана вся інформація про спонсора, який збудував. У мене. Наприклад, була будівля, що її збудувала родина Александр. Це такі американські мультиміліонери. І от на зборах я тоді сказала, що така країна, як Америка , то там арт резиденцій – до ста. Різного плану. Художники місцеві розповіли, що вони пишуть заявки. І їздять з одної в іншу, і там писати свої роботи. А композитори музичні твори створювати. А в нашій країні такого немає. Як ми можемо конкурурвати з іншим світом? Коли у нас немає умов для того, що б твори створювати. Ми поговорили тоді, і я забула. А коли через півроку я приїхала в Опішню, то Олесь Пошивайло каже: « Я хочу дещо вам показати». Він підвів мене до хатки маленької і сказав, що це ми придбали , це хата гончара , який тут працював колись. І це буде наша перша арт резиденція». Це був для мене у гарному сенсі слова шок. І я зраділа, бо нарешті в Україні є місце, де художники можуть створювати свої роботи. І Лесь Миколайович сказав: « Ви хотіли арт резиденцію? Будь ласка. Приїздіть тепер сюди , і починайте працювати. Створювати свої роботи» І я думаю, це дуже класно що національний музей гончарства у Опішні в авангарді знаходиться, як він знаходиться в авангарді багатьох починань. І в Україні тепер багато хто, спираючись на цей досвід, збирається також створювати арт резиденції. І це така важлива тема! А як би було добре, якби такі от арт резиденції могли б створювати де і художники, і музиканти могли працювати. І Полтава б могла створити. Арт резиденції можуть бути міжнародними ж. От до Опішного ве приїздять художники з інших країн, і просять, що б ми хотіли у вашій арт резиденції попрацювати. Хоча ця арт резиденція знаходиться упроцесі становлення і не може прийняти всіх. Але бажаючих вже дуже багато. А це ж вадливо для країни! Це працює на популяризацію країни! На те, що вона буде відома у світовому соціумі!" Ось так у 2010 році в гончарській Опішні почала діяти перша в Україні арт резиденція . Заклад дає можливість попрацювати тим майстрам, хто не має своєї майстерні чи прагне хоча б на певний час відійти від суспільної буденності, заглибившись у власний світ ідей. Художникам-керамістам надаються необхідні матеріали, горно та печі. Під час перебування в резиденції Музей-заповідник відчиняє для митців Гончарську книгозбірню, де зібрано унікальну керамологічну й мистецьку літературу, а також фондові колекції, музейні експозиції. Першим мешканцем там і стала Світлана Пасічна. « Працюється там надзвичайно легко. Навіть якщо з якихось причин ти не маєш настрою з ранку, то просто виходиш на територію, і тоді обов*язково отримаєш заряд позитиву» - говорить вона : « - Якщо у тебе немає настрою, то ти маєш десь піти і погуляти. Оцей настрій у тебе має бути, інакше нічого не вийде. Я це знаю, і тому не торкаюсь матеріалу, поки у мене не буде отакого відчуття гармонії. Я налаштовуюся на оцей гармонійний стан. Це можна порівняти зі станом медитації. Ти знаходишся у медитативному стані і починаєш працювати Вступаєш у діалог з матеріалом. А діалог не предполагає, що б у тебе був поганий настрій. Тільки гарний. - Для вас мистецтво це що? - Це вибір життя. Це твій шлях. Шлях по якому ти ідеш, через оцю працю. Вивчення світу, у якому ми живемо. Ми приходимо у цей світ і цей світ нам не знайомий. Саме через мистецтво я пізнаю світ, де я живу, Україну. І через мистецтво я пізнаю інші країни". Раніше ми розповідали У Полтаві тривають гастролі театру Івана Франка Джерело: 0532.ua